Морська енергетика ЄС стикнулася з проблемами через бюрократію

ЄС планує до 2030 року довести потужність морської вітроенергетики до 60 ГВт, однак темпи розвитку поки явно не відповідають цій цілі. 

У 2025 році ЄС додав лише 2 ГВт нових потужностей у морській вітроенергетиці — це найнижчий показник з 2016 року. Водночас для досягнення цілі 60 ГВт до 2030 року блоку потрібно вводити приблизно 12 ГВт щороку, пише Gospodarka Morska.

Наприкінці 2025 року сумарна потужність морської енергетики в Європі разом із Великою Британією становила 39 ГВт, із них у межах самого ЄС — близько 23 ГВт.

Найбільше встановлених потужностей має Велика Британія — понад 16 ГВт, далі йдуть Німеччина з 10 ГВт, Нідерланди з 4,7 ГВт, Данія з 2,8 ГВт і Бельгія з 2,26 ГВт. Майже 98% усіх морських вітрових станцій Європи зосереджені саме у Великій Британії, Німеччині, Нідерландах, Данії та Бельгії. В інших країнах, включно з Польщею, сектор лише входить у фазу активного будівництва.

Ключова проблема — не саме будівництво в морі, а шлях до нього. За оцінками, від старту проєкту до введення морської ВЕС в експлуатацію в ЄС останнім часом проходило в середньому 10–12 років. 

Найбільше часу забирає саме бюрократія: вибір локації, екологічні процедури, дослідження морського дна та отримання дозволів можуть тривати до 5 років. Для порівняння, роботи на суші займають 1–3 роки, а будівництво на морі — ще 2–4 роки.

Окремим вузьким місцем залишається морське просторове планування. Воно визначає, де саме можна будувати морські вітроелектростанції, і водночас має враховувати інтереси судноплавства, рибальства, рекреації та охорони довкілля. У випадку спільних акваторій, як-от у Німеччини, Нідерландів і Данії, узгодження ще складніше. Для девелоперів це означає додаткову невизначеність і ризик затримок.

Не менше проблем створює і система погоджень. Для запуску морського вітропарку зазвичай потрібні дозвіл або концесія на морське дно, погодження на виробництво електроенергії, договір про приєднання до мережі та низка дозволів на берегову інфраструктуру. 

У Нідерландах спробували спростити цю схему: одна установа відповідає за всі адміністративні процедури, а дозвіл на будівництво та використання морського дна об’єднали в один документ. Завдяки цьому час між локаційним рішенням і запуском станції планують скоротити до 4,5 року. Подібний підхід запровадила й Естонія.

Втім, навіть швидкі дозволи не вирішують іншої системної проблеми — мережевої інфраструктури. Морська генерація виробляє електроенергію поза сушею, але передати її треба на берег, а розвиток мереж у Європі відстає від темпів розширення ВДЕ. 

За оцінкою Ember, у 2026 році понад 120 ГВт запланованих вітрових і сонячних проєктів у Європі перебувають під ризиком затримки або скасування саме через недостатню мережеву інфраструктуру.

Негативний сигнал для галузі подали й аукціони. Останнім часом безрезультатно завершилися або були скасовані тендери на 3 ГВт у Данії, 2,5 ГВт у Німеччині та 1 ГВт у Нідерландах — через відсутність охочих. Тим часом Польща зараз реалізує першу фазу розвитку морської генерації на 5,9 ГВт, а Франція анонсувала дві великі аукціонні кампанії, що мають дати ще 10 ГВт у найближчі роки.

Брюссель намагався пришвидшити процес через директиву RED III, ухвалену в жовтні 2023 року. Вона передбачає скорочення строків дозволів, визнання проєктів ВДЕ таким, що відповідають переважному суспільному інтересу, а також створення спеціальних зон прискореного розвитку (go-to areas). Але з імплементацією директиви більшість країн запізнюється. Повністю всі зміни встигла впровадити лише Данія, а Німеччина є другою за рівнем готовності.

Також раніше USM повідомляв, що під час будівництва вітроелектростанції в Балтійському морі стався нещасний випадок.